Повну версію книги можна придбати! Звертайтеся до приймальні Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України (м. Київ, вул. Паньківська, 2, другий поверх)



 

 

Частина друга

 

Основи теорії генетичного експерименту

 

 

 

Теорія і метод в філософії і психології

 

Наука як сфера духовно-практичного освоєння світу є сукупністю систематизованих знань про те, що нас оточує, про природу, суспільство, людину, і разом з тим це сукупність методів, засобів і способів отримання цих знань. Методи, як органічна частина науки, виконують у ній в одночас самостійні, особливі функції. На певних етапах розвитку науки метод може стати стимулом або, навпаки, перепоною для розвитку окремих галузей наукового пізнання. Сьогодні нема потреби доводити, що успіх будь-якого дослідження значною мірою залежить від досконалості методу, який в ньому застосовується. В цьому розумінні метод пізнання слід розглядати як вирішальний аргумент для оцінки об'єктивності дослідження в цілому.

На сучасному етапі розвитку науки дослідницька діяльність у будь-якій  її галузі набуває все складнішого характеру. Однією з найхарактерніших рис сучасного наукового знання є його диференціація. Об'єктивна реальність відкриває нові грані досліджень, і це зумовлює утворення нових наукових дисциплін. Психологія також іде шляхом розширення, диференціації наукового вивчення людини, поглибленої спеціалізації окремих дисциплін та їх подрібнення на окремі підрозділи. Останніми роками виникли численні напрями досліджень у сфері психологічної науки, ³ цей процес триває.

Ó процесі диференціації психологічної науки відкриваються нові сторони психічної реальності, спостерігається різноманітність її якісних виявів. При цьому виявляються такі специфічні риси психіки, які піддаються вивченню лише в межах даної, вузької галузі психології. Диференціація науки передбачає і поглиблене вивчення відповідного аспекту реальності, а також сприяє тому, що предмет психологічного дослідження стає розгалуженішим. При цьому арсенал методів дослідження нерідко поповнюється за рахунок запозичення їх із суміжних наук.

Звичайно, диференціація містить у собі  загрозу позбутися цілісності предмета дослідження. Але цей негативний фактор усувається завдяки дії зворотньої тенденції у розвитку науки - взаємопроникненню та інтеграції наук. Чим глибше проникнення тієї або іншої спеціальної дисципліни у предмет, що вивчається, і чим повніше вона його розкриває, тим необхіднішими стають контакти з іншими дисциплінами.

Однак в міру поглиблення й спеціалізації знань їх інтегрування у цілісну систему дедалі більш утруднюється. Проблема організації різнопредметних знань в цілісну систему стала одним з найважливіших напрямів методології науки, оскільки саме в методології здійснюється пошук і розробка принципів та засобів інтегрування.

Іншою важливою особливістю сучасної науки є бурхливе зростання інформації, що висуває проблему узагальнення й формалізації наукових знань шляхом їх логічної реконструкції і створення лаконічних та інформативних наукових мовних систем. З цією проблемою пов'язана тенденція математизації наукових знань, і зокрема психологічних.

Аналіз побудови наукових знань, ступеня й характеру його обгрунтованості, форм зв'язку з емпіричним матеріалом, що передбачає розкриття того, як саме, якими методами ці знання дозволяють здобувати нові знання, займе провідне місце серед методологічних проблем сучасної науки. Підвищений інтерес до розкриття змісту методів наукового пізнання викликаний передусім вимогами нинішнього етапу інтенсивного розвитку всього комплексу наук.

Аналізом та вивченням наукових методів займається методологія науки.

Незважаючи на бурхливий розвиток цієї сфери наукознавства, поняття "метод" сьогодні не має чіткого наукового визначення, яке б розкривало всю складність, багатогранність відповідних аспектів реальності. Метод дослідження, або науковий метод, вимагає для свого опису й визначення аналізу всіх форм та рівнів його застосування.

У зв’язку з цим слід назвати дві проблеми.

Перша стосується співвідношення методу з іншими поняттями, тобто це проблема місця методу в системі інших наукових понять. До неї належать такі питання, як співвідношення предмета й методу дослідження, сутність методу як основної одиниці наукового дослідження, вплив методологічних принципів на вибір адекватного методу дослідження, співвідношення наукового знання і методу.

Друга проблема є проекцією першої на площину розгляду власне поняття "науковий метод" й основних форм його застосування і пов'язана з класифікацією цих форм, а отже, містить в собі такі питання, як співвідношення методів загальних і окремих, емпіричних та теоретичних тощо.

Зупинимось на проблемі співвідношення методу з методологією науки в цілому.

З одного боку, методологія розуміється як  система методів, які застосовуються в процесі пізнання в межах тієї чи іншої науки, тобто методологія розглядається як частина конкретної науки. З другого боку, методологія є сукупністю основних філософських положень, які відбивають первинні гносеологічні концепції формування й аналізу наукового знання.

В цьому визначенні наголошується на філософському характері розуміння методології.

Галузь методологічних проблем пролягає від методичного арсеналу конкретних наукових досліджень до філософського осмислення як самих методів, так і знань, які одержуються з їхньою допомогою. Звідси виникає необхідність відокремлення й розрізнення рівнів методології, що мають свою специфіку. Як правило, виділяються три таких рівні.

Вищий рівень - це філософія діалектичного матеріалізму: нею керуються спеціальні методології, що розробляють і застосовують свої методи. Філософія як наукова методологія пізнання - порівняно самостійно існує й розвивається її методологічна функція, яка полягає в дослідженні загальних принципів пізнання, найбільш загальних форм ³ законів руху мислення на шляху до об'єктивної істини.

Діалектичний матеріалізм є загальним методом дослідження природи, суспільства й мислення. Ðàçîм з тим діалектичний метод не стоїть над конкретними науками й не змушує їх пристосовуватися до законів діалектики. Навпаки, закони діалектики були відкриті на основі узагальнення наукових даних, одержаних конкретними науками. Діалектичний метод застосовується в наукових дослідженнях  не безпосередньо, а відповідно до об'єктів конкретних наук. У кожній науці він застосовується через загальнонаукові методи пізнання, вміння, які є власне методологією наукового пізнання. Остання є наукою про загальні шляхи та засоби (методи) пізнання, що склалися в науках у процесі їх історичного розвитку й існують у практиці наукового дослідження.

Загальними ìåòîäàмè дослідження користується не одна окремо взята наука, а цілий ряд наук. Але жодна з них спеціально не досліджує ці методи, не розробляє теорію цих методів, оскільки це входить у методологію наукового пізнання. Саме методологія наукового пізнання є середнім рівнем методології в широкому розумінні. На цьому рівні складається система методологічних понять, які відбивають конкретну практику наукових досліджень, відображену через призму діалектичного методу.

Таке розуміння методології наукового пізнання дає змогу визначати певну проміжну ланку, що пов'язує філософію з конкретними методами дослідження, які склалися в конкретній галузі наук.

Характерною ознакою цього рівня методології (методології наукового пізнання) є те, що метод стає об'єктом спеціального вивчення. Крім наукового методу тут розглядаються також об'єкт та предмет дослідження, методологічні принципи, шляхи пізнання (теоретичний та емпіричний), а також понятійно-категоріальний апарат. Головна ж функція методології наукового пізнання полягає в тому, щоб служити теорією методів для всіх наук.

Третій методологічний рівень утворюють теорії методів конкретних наук.

 Методи цього рівня розробляються, удосконалюються, вивчаються окремими, спеціальними науками. Розділи наук, пов'язані з вивченням методів дослідження, можна назвати спеціальними методологіями.

Для усіх трьох розглянутих методологічних рівнів основним є поняття "метод".

Але якщо на конкретно науковому рівні це поняття розглядається в контексті окремої дослідницької задачі, то на філософському рівні задаються найбільш загальні принципи пізнання дійсності.

Одним з важливих методологічних питань, що постійно привертають увагу дослідників, є проблема співвідношення методу й теорії.

Спробуємо співставити ці поняття, виділивши їх змістовні та функціональні особливості.

Співставлення між методом і теоретичною системою передбачає не абстрактну тотожність, а їх діалектичну єдність. Теорія не повністю реалізується в методі, за змістом вона набагато ширша від нього. Метод же є більш рухливим: виникаючи на основі теорії, він виходить у своєму розвитку за межі теоретичної системи, веде до зміни системи знань і створення нової.

Єдність теорії й методу зумовлена єдністю теорії й суспільної практики. Відсутність істинної теорії є перепоною на шляху пізнання, позбавляє дослідника критеріїв для визначення тієї межі, що допускає або, навпаки, забороняє використання певних прийомів у процесі вивчення об'єкта дослідження.

Відтак теорію можна визначити як форму існування наукового знання про певну галузь об'єктивної реальності, вона застосовується як спосіб організованої системи логічно взаємопов'язаних суджень, що описують, пояснюють і дають можливість передбачити явища даної предметної дійсності.

Теорія îðãàí³çóºòüñÿ в єдине ціле з допомогою певних логічних принципів.

Суттєвою характеристикою теорії є можливість переходу в ній від одного твердження до іншого без безпосереднього звертання до чуттєвого досвіду, спираючись на логічні операції з поняттями. Подібні операції з поняттями в теорії дозволяють їй не лише описувати, пояснювати явища дійсності, але й передбачати їх.  

Отже, теорія  - це перевірені знання в будь-якій галузі об'єктивної реальності. В цьому ¿¿ слід відрізняти від гіпотези. яка містить неперевірені знання.

У теорії зафіксовано знання об'єктивних закономірностей, властивих предмету (об'єкту) дослідження. Будучи знанням про об'єкт, теорія відображає протиріччя сутності цього об'єкта. Найглибші протиріччя об'єкта полягає в тому, що він розпадається на явище та сутність і разом з тим виступає як їх єдність. Відображенням цього в теорії служить наявність емпіричного та абстрактного знання, єдність яких і утворює власне теорію.

Теорія, як повне пізнання об'єкта, складається з його опису й пояснення. Опис об'єкта є пізнання його з боку явища, а пояснення - з боку сутності.

Теорія є знання про об'єкт, що відображає його суттєві закономірні зв'язки. Метод же - це шлях пізнання, шлях досягнення істини, Іншими словами, теорія - знання про предмет пізнання, а метод - знання організації пізнавальної діяльності, завдяки якій одержано знання про предмет.

У методі здійснюється своєрідне "обертання" об’єктивно-істинних знань у систему вимог до наукової діяльності, перетворення одержаних знань у знаряддя для одержання нових знань.

Це зумовлює й розбіжність функцій, що виконуються теорією й методами в процесі пізнання. Теорія виконує функції опису, пояснення й прогнозування, метод - функції отримання, застосування (перевірки) й розвитку теорії. Тим самим метод робить теорію (і науку в цілому) здатною до розвитку.

Але метод - не тільки шлях, спосіб пізнання, а й об'єкт пізнання. В цьому випадку знання про метод як об'єкт пізнання має бути оформлено у вигляді теорії.

Таким чином, в реальності теорія і метод нерозривні.

З одного боку, теорія створюється з допомогою певних методів, з другого, - вона сама може розглядатись як своєрідний метод пізнання. Відповідно до цього й метод не можна визначати лише як засіб, інструмент пізнання, його слід розуміти ³ як теоретично оформлений засіб,  і як певний спосіб існування теоретичного знання.

Іззовні метод є сукупністю певних нормативних вимог до пізнавальних дій суб'єкта. В той же час він грунтується на розумінні об'єктивних закономірностей об'єкта та його відображення, що зафіксоване в універсальних наукових поняттях. Для теоретичного оволодіння предметом дослідження вчений має бути озброєний попереднім досвідом пізнання, понятійним апаратом, відповідними методичними прийомами. Все це акумулюється в методі. І справжня наука є єдністю теорії й методу.

Теорію можна розглядати відповідно до дійсності як відображення того, що досліджується. Метод при цьому є своєрідним моментом опосередкування, тобто таким, що притаманний суб'єкту і співвідносить його з об'єктом. Внаслідок цього метод (порівняно з теорією) характеризується вищим ступенем загальності - теорія відбиває закономірності певної предметної галузі, а метод - загальні закономірності процесу пізнання. Звідси, злиття теорії й методу досягається лише в межах загальної теорії, якою є матеріалістична діалектика. Вона уособлює знання про найбільш загальні закономірності розвитку об'єкта пізнання, ³ в той же час є загальним методом пізнання. Тут предметне знання збігається з методологічним.

 

Метод у структурі пізнавальної діяльності людини

 

Метод, органічно вплетений в окремий акт пізнання, дозволяє визначити предмет вивчення, конкретизувати проблему, знайти шлях дослідження. Це зумовлено тим, що в цьому випадку методом служать раніше накопичені знання. Здатність знань виконувати роль методу не менш цінна властивість, ніж знання сама по собі. Адже людину цікавить не знання як таке, а його буття у вигляді методу, способу практичної та дослідницької діяльності.

Отже, метод націлений на пошук нового знання, спосіб його теоретичного існування. Як метод теоретичне знання набуває здатності саморозширюватись і збагачуватись. Така його характеристика, звичайно, є абстракцією, в основі якої лежить практична та пізнавальна діяльність людини. Певною мірою пізнання - це діяльність людини, теорія - продукт цієї діяльності, метод - її форма або спосіб існування.

Розуміння методу як діяльності дозволяє уявити його у вигляді сукупності пізнавальних операцій, що адекватно відображають предмет  і фази його наукового дослідження.

Науковий метод складається з трьох нерозривних, але відмінних одна від одної фаз:

а) фаза дослідження, в якій відкриваються нові об'єктивні процеси або нові їх грані;

б) фаза визначення раціонального зв'язку набутих результатів та їх експериментального підтвердження;

в) фаза пояснення, коли результати підлягають обробці, щоб стати матеріалом для практичної діяльності та нових досліджень.

Розглянемо тепер співвідношення методу пізнання, його об'єкта й предмета.

В літературі поняття "об'єкт пізнання" й "предмет пізнання" іноді ототожнюються. Однак їх зміст суттєво різний. Діалектичне розуміння співпідношення об'єкта й предмета пізнання має велике значення для наукового дослідження, оскільки воно створює можливість наукової інтеграції змісту сформульованих у процесі дослідження знань чіткого визначення тих меж, в яких конкретна наука може вивчати власними засобами й методами об'єктивні явища, їх властивості, зв'язки і закони розвитку.

Об'єктом пізнання називається певна сукупність об'єктивних властивостей, зв'язків та відношень, що включені у процес пізнання й існують незалежно від суб'єкта пізнання. Предмет пізнання, навпаки, формується суб'єктом пізнання, хоч зміст та структура предмета пізнання зумовлені об'єктом пізнання. Якщо поняття "об'єкт пізнання" фіксує об'єктивне існування явищ, що вивчаються, їх властивостей, зв'язків та відношень, а також законів їх розвитку, то поняття "предмет пізнання" передусім визначає межі вивчення того або іншого об'єкта. В цьому понятті відбиваються й фіксуються ті зв'язки, властивості, відношення й закони розвитку об'єкта вивчення, які вже включені в наукове пізнання й виражені в певних логічних формах.

Структура предмета пізнання значною мірою залежить від того пізнання, на якому відбувається формування предмета.

Існують два рівні пізнання й відповідно наукового дослідження: емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні предмет пізнання безпосередньо пов'язаний із суб'єктом. Для його побудови використовуються так звані емпіричні методи наукового дослідження: спостереження, експеримент та їх різновиди. Всі пізнавальні операції на цьому рівні здійснюються з допомогою цих методів. Завдяки їм відбувається фіксація, реєстрація, порівняння, класифікація всієї інформації про об'єкт вивчення.

Відповідно до цієї інформації предмет емпіричного пізнання містить у собі:

 по-перше, всі зафіксовані факти, які стосуються поведінки об'єкта вивчення;

       по-друге, всі виміри властивостей та зв'язків об'єкта вивчення;

по-третє, знаки й знакові форми, з допомогою яких реєструється емпірична інформація;

по-четверте, всі статистичні дані про зміни та розвиток таких властивостей і зв'язків об'єкта вивчення, які виявлені в процесі емпіричного дослідження.

Якщо на емпіричному рівні зв'язок між предметом та об'єктом пізнання опосередковується статистичними даними про явища, які вивчаються, логічними засобами їх вираження, попередніми знаннями, то на теоретичному рівні відбувається подальше опосередкування предмета пізнання з допомогою теоретичних методів дослідження. Тут здійснюється теоретичний аналіз емпіричного матеріалу, на основі якого розкривається сутність явищ, їх властивостей та зв'язків, формулюються закони розвитку явищ, розробляються їх моделі, наукові гіпотези й теорії, здійснюється наукове прогнозування.

Предмет пізнання на цьому рівні охоплює і відбиває найбільш суттєві  риси і властивості об'єкта. Він пов'язаний вже не з конкретними явищами, а з законами їх розвитку. Закони розвитку об'єктів, наукові гіпотези й теорії складають основні, характерні риси предмета пізнання на теоретичному рівні. Виробництво знань набуває форми науково-дослідної діяльності лише з виникненням теоретичного знання, відображенням сутності речей та об'єктивного світу, його розвитку у вигляді системи вихідних принципів й узагальнюючих положень, категорій та наукових законів у їх взаємозв'язку.

Як теоретичний, так і емпіричний рівень наукового дослідження ìîæуть бути розглянуті окремо, хоч в реальному дослідженні вони нерозривно пов'язані між собою і функціонують як єдине ціле.

При цьому слід розрізняти  поняття емпіричного пізнання й емпіричного дослідження, які часом ототожнюються. Під емпіричним дослідженням у науці розуміють діяльність по виявленню первинної емпіричної інформації засобами наукового спостереження та експерименту. Ясна річ, діяльність містить у собі не лише пізнавальний, але é досить чіткий практичний момент. Тому експеримент - це особливий вид практичної діяльності, який обслуговує науку ³ в ній існує. І спостереження, і експеримент передбачають реальні дії з реальними об'єктами, пов'язані із змінами цих об'єктів. Обидва вони відрізняються не лише від теоретичних методів дослідження, а й від методів логічної, раціональної обробки емпіричної інформації.

Розглянемо з цієї точки зору класифікаційно-типологічні методи, методи так званої наукової індукції, статистичної обробки даних тощо. Ці методи емпіричного пізнання, як правило, об'єднують з експериментом і спостереженням в спільну рубрику методів емпіричного дослідження, відрізняючи їх від методів теоретичного дослідження (пізнання).

Дійсно, всі ці методи належать до емпіричного рівня наукового пізнання, їх матеріалом є емпіричні дані, здобуті в результаті спостереження й експерименту, їх результати не виходять за межі узагальнення, порівняння, компонування емпіричних даних. Все це дозволяє проводити досить чітке розмежування між ними й методами теоретичного дослідження.

Разом з тим, класифікаційно-типологічні методи не спрямовані на роботу з реальними об'єктами й не передбачають отримання первинної емпіричної інформації, з допомогою цих методів проводиться робота з інформацією, що вже отримана ³ має певне об'єктивне відбиття. Це споріднює названі методи з методами теоретичного дослідження й відрізняє їх спостереження й експерименту.

Емпіричне дослідження не зводиться лише до отримання дослідних даних. Насправді воно передбачає не тільки проведення дослідів, а   й логічне дослідження й узагальнення дослідницьких даних, внаслідок чого й відкриваються емпіричні закони.

На емпіричному рівні науково-дослідна діяльність спрямована на перебудову об'єкта дослідження і значною мірою зумовлена його природою. Особливості науково-дослідної діяльності (і відповідно методу як способу ¿¿ здійснення), зумовлені специфікою об'єкта, на який вона спрямована, можна назвати об'єктивними особливостями. Отже, їх урахування необхідне при будь-якій зміні ситуації дослідження. Інша група характеристик методів наукового дослідження, не пов'язана із специфічними особливостями конкретної ситуації наукового дослідження та його об'єктом, є спільною для всіх методів і визначається внутрішньою природою науково-дослідної діяльності як особливого виду  людської діяльності.

Ці характеристики можна назвати основними параметрами наукового методу як способу здійснення наукових досліджень. Саме їх ми розглянемо в першу чергу.

Предмет пізнання є об'єктивною стороною, об'єктивним змістом наукового знання, оскільки в ньому відбиваються реальні процеси та закономірності розвитку тих або інших явищ. Крім того, у змісті наукового знання можуть бути такі сторони, які пов'язані із світоглядом та філософськими принципами суб'єкта пізнання. Вихідними теоретичними положеннями у формуванні знань є методологічні принципи наукового пізнання. Принципи, сформульовані в гносеології, систематизують наукові знання дійсності, а отже, є засобом одержання нових знань.

Ми згадували, що в методологічних принципах наукового пізнання відбивається органічна єдність теорії й методу. В них теоретичні положення, що показують наші знання про матеріальну дійсність, виконують методологічну функцію. Наприклад, одне з основних положень діалектики про загальний зв'язок та взаємозалежність предметів і явищ матеріального світу є важливим теоретичним положенням, що відбиває загальну властивість буття. Але з цього положення діалектика висуває як один із найважливіших - принцип детермінізму, що орієнтує на побудову таких моделей дійсності, які дозволили б пояснити виникнення явищ та наявність зв'язків між ними.

Принцип детермінізму має велике значення для розробки методів наукового дослідження. З цього принципу випливають загальні вимоги до всіх методів. До них передусім належить зумовленість вибору методу дослідження його об'єктом, детермінованість кожного кроку дослідження попередніми знаннями. Принцип детермінізму орієнтує дослідника на врахування та виявлення різних видів детермінації, особливості яких суттєво впливають на вихідні чинники й механізми пояснення об'єктів дійсності, що належать до різних структурних рівнів матерії .

Інше основне теоретичне положення - про безперервність руху матерії - знаходить своє методологічне відбиття в принципі розвитку, який займає одне з важливих місць в арсеналі світоглядного й методологічного обгрунтування науково-теоретичної та експериментальної діяльності.

Принцип розвитку ставить певні вимоги до побудови будь-якого наукового знання. Він вимагає, щоб при формуванні цього знання в ньому найбільш повно й всебічно відбивались об'єктивні процеси становлення і розвитку об'єкта вивчення, його суперечливий характер, різні кількісні зміни і переходи з одного якісного стану в інший. У межах принципу розвитку знаходять обгрунтування важливі методи наукового дослідження, що застосовуються в різних науках.

Таким чином, методи наукового пізнання, закони й форми пізнавального процесу найтісніше пов'язані з природою предметів та явищ буття, із закономірностями їх розвитку. Цей зв'язок полягає в тому, що самі методи наукового пізнання створюються й розробляються на основі глибокого знання й всебічного врахування об'єктивних закономірностей предметів та явищ, що вивчаються. Визначальними положеннями цього знання виступають методологічні принципи наукового пізнання, які водночас з цим є основою для розробки й обгрунтування адекватних методів наукового пізнання.

Безумовна єдність теорії й методу випливає з положення про єдність діалектики, логіки та теорії пізнання. Оскільки закони  діалектики є не лише законами розвитку буття, а й законами розвитку і мислення, законами пізнання людиною буття, оскільки діалектика, логіка й теорія пізнання в своїй основі збігаються між собою, то і метод наукового пізнання має відображати не абстрактні (або не лише нормативні) правила науково-дослідної процедури, відірвані від закономірностей розвитку матеріальної дійсності, а бути універсальним за характером, що дає змогу суб'єкту пізнання проникнути в сутність цієї дійсності, розкрити її внутрішні об'єктивні закономірності.

Пізнані закономірності становлять об'єктивний бік методу, а правила, що виникають на їх основі, прийоми дослідження й перетворення явищ - його суб'єктивний бік. Самі по собі об'єктивні закономірності не є методом. Необхідно створити на їх основі прийоми подальшого пізнання й перебудови дійсності. Метод безпосередньо фіксує те, що є в об'єктивному світі, і те, яких правил людина повинна дотримуватись у процесі і пізнання й практичних діях.

Таким чином, метод пізнання можна визначити як спосіб здійснення особливого типу діяльності, спрямований на певну мету, адекватний своєму предмету. Ця адекватність забезпечується тим, що уособленням методу одержання нових знань є вже набуті знання.

Свідоме використання знань для подальшого пізнання через формування певних методів можливе тоді, коли існують знання й відомі закони їх застосування. Це вимагає розгорнутих уявлень про предмет дослідження, який стає діалектично пов’язаним  з методом дослідження. З одного боку, новий предмет дослідження вимагає розробки нового методу дослідження, з другого, - отримати з допомогою нового методу дані, які надалі включаються в структуру предмета дослідження, змінюючи й доповнюючи його розуміння.

Узагальнюючи наведені вище погляди на природу методу, побудуємо схему, яка проілюструє місцеположення наукового методу в цілісній системі дослідної діяльності, й спробуємо застосувати її для аналізу проблеми розвитку методу в окремій, конкретній науці (в нашому випадку - у віковій та педагогічній психології).

Єдність теорії та методу в конкретних науках, зокрема в педагогічній та віковій психології, має певну специфіку порівняно з функціями теорії та методу в філософії. Тому, поділяючи ті основні принципи у вирішенні питання про єдність теорії й методу, які подаються філософією,  розглянемо й деякі особливості взаємозв'язку теорії й методу в психології, що випливають з відмінностей загального й універсального філософського методу від методів окремих наук.

Відмінність між цими методами зумовлена передусім різницею в їх застосуванні.

Філософський метод спрямований на розкриття законів руху людського мислення до істини, в той час як спеціальні методи наук спрямовані на одержання знань про об'єкт дослідження. Інакше кажучи, в окремих науках питання про істинність розглядається не безпосередньо, а опосередковано, шляхом з'ясування питання про відповідність дій правилам дій.

Отже, це відношення є центральною ланкою проблеми методу і теорії в педагогічній та віковій психології.

Цю проблему, що є фундаментальною для психологічної науки, сьогодні можна віднести до числа найменш розроблених.



Повну версію книги можна придбати! Звертайтеся до приймальні Інституту психології ім. Г.С. Костюка НАПН України (м. Київ, вул. Паньківська, 2, другий поверх)



Повернутися на головну сторінку