Коментар С.Д. Максименка до конгресу, присвяченому 110-літтю від дня народження Г.С. Костюка

 

В конгресі до 110-ліття від дня народження Григорія Силовича Костюка, який був присвячений проблемам, перспективам, здобуткам подальшого розвитку психологічної науки в Україні, з вітальними словами виступили президент Академії педагогічних наук України академік НАН України Василь Григорович Кремінь, доктор філософських наук, професор, перший заступник голови ВАК, перший заступник голови президії ВАК Віктор Дмитрович Бондаренко, міністр кабінету міністрів Анатолій Володимирович Толстоухов, який привітав учасників від імені прем'єр-міністра України Миколи Яновича Азарова.

Хотілося б зазначити, що було присутні зарубіжні гості, такі як президент Всемірної Ради Психотерапії, почесний професор Венського Університету, директор Університету психоаналізу і він же керівник цього приватного закладу професор Альфред Прітц, директор Вищої педагогічної школи Мирослав Чапка, від Російської Федерації прислали свої доповіді директор Психологічного інституту Російської академії освіти академік Віталій Васильович Рубцов, академік академії РАО Шалва Олександрович Амонашвілі, з Білорусії Пошелін Ніна Миколаївна, ректор Республіканського інституту професійної освіти Білорусії, доктор педагогічних наук, професор, який займається проблемами психології, Аркадій Ханонович Шкляр, а також доповідь доктора педагогічних наук, професора, члена Академії наук Белорусії, першого заступника міністра освіти Білорусії Олександра Івановича Жука.

В процесі того, як відбувався конгрес, було висловлено багато побажань, багато пропозицій і була обрана президія, в яку ввійшли почесними членами академік НАН України Василь Григорович Кремінь, член-кореспондент Академії медичних наук Віталій Федорович Москаленко, академік педагогічних наук, міністр Кабінету міністрів Анатолій Володимирович Толстоухов, і, зокрема, всі учасники зібрання висловлювали подяку Анатолію Володимировичу, оскільки він фінансував проведення цього конгресу, і це була велика допомога, оскільки оплата всіх матеріалів, підготовка робочих матеріалів, запрошень та інші речі були здійснені за рахунок його спонсорської допомоги.

 

 

 

Максименко С.Д.

Проблеми і перспективи розвитку психологічної науки в Україні

 

Сучасна українська психологія переживає особливий період становлення, обумовлений, головним чином, двома взаємопов'язаними факторами. З одного боку, відбуваються значні і неочікувані зміни в житті суспільства (а отже – в житті людини), які зовсім не пов'язані з історичними традиціями і отже вимагають креативного підходу, нових, нетрадиційних рішень і поворотів життя. Це, повторимо, відбивається на житті кожної людини. При цьому, вказані зміни, на жаль, (відносно існування особистості) за незначними винятками слід вважати негативними. Так, свобода, яка так приваблювала, обертається фінансовою залежністю, розгубленістю, неготовністю формувати і здійснювати відповідні рішення. Ми відмічаємо більш жорстку раціональність у стосунках, різке зниження емпатійності, формування особистісних квазіцінностей, різке зниження духовного потенціалу людини. Якщо звернутися до філософсько-психологічної літератури, достатньо привести думки М. Бубера щодо подвійної природи людської свідомості і зазначити, що відношення Я-Воно все більше домінує (а воно означає дистанціювання, пізнання, використання, маніпулювання). Натомість відношення Я-Ти, що означає духовне єднання, дійсну дружбу та любов зустрічаються все рідше.

С.Л.Рубінштейн  говорив  про  таке  положення  речей,   що   в  цьому випадку світ і інші люди є чужими, все перетворюється на щось зроблене, використане, штучне і втрачає слід особистісності. Не дивно, що така ситуація породжує глибокі негативні зміни особистості, адже фруструються вищі, буттєві потреби (А.Маслоу), що породжує "вихід" активності через агресію, маніпулювання, квазітворчу активність в ніби-мистецтві, навчанні тощо. З іншого боку, цілком закономірним є те, що значно впливає на становлення психології  широке   і   глибоке   проникнення   в   психологічний   простір психологічної практики. Фактор цей є неоднозначним. З одного боку – безумовно позитивним, адже ще Л.С. Виготський наголошував, що єдиним надійним критерієм успішності науки є позитивні практичні результати. З іншого боку, напрями і технології прикладної психології, як правило, не мають надійного теоретичного обґрунтування, всі вони запозичені з інших культур (що є важливим недоліком), фахівці, що здійснюють допомогу, відзначаються дуже різним рівнем підготовки і часто, на жаль, дуже низьким. В наш час психологічна наука розвивається по логіці науково-практичних парадигм, які породили той чи інший напрям і таким чином цілісний підхід до особистості в межах практичної психології залишається декларацією.

Ми впевнені, що прогрес сучасної психології пов'язаний з серйозною— методологічною переорієнтацією. Якщо згадати В.І.Вернадського, центральна ідея переорієнтації має полягати в тому, що наука на сучасному етапі має розвиватися не по напрямам, а по проблемам, причому саме на стиках проблем слід очікувати найбільш яскраві і кардинальні нові результати. Такий підхід, до речі, забезпечить, нарешті, дійсну, а не декларовану лише цілісність підходу до вивчення психіки людини.

Серед проблем, що є найбільш гострими і актуальним для сучасної психології

можна відзначити наступні:

– проблема становлення особистості;

– проблема психічного здоров'я людини;

– проблема інтимно-особистісних взаємовідносин людей;

– проблема існування людини в організації;

– проблема   «інформаційного   вибору»   і  реагування   людини   на необроблений, не дозований і неперевірений потік інформації;

– проблема впливу політичних проблем на існування людини;

– проблема перевиконання і психокорекції (в тому числі пов’язана з делінквентністю);

– проблема відношення до майбутнього і адиктивність;

– проблема дійсного дослідження сучасних психологічних особливостей людини (як показує практика, зокрема, дані вікової психології, які використовуються, в тому числі і для навчання студентів, є такими, що не відповідають дійсним сучасним психологічним особливостям дітей, юнацтва та дорослих людей).

В основу, такого, проблемного, а не галузевого підходу, пропонується покласти генетико-моделюючий метод, розроблений нами. Його сутність та основні принципи дозволяють вирішувати вказані (і інші проблеми) в межах цілісного   підходу, в  їх  розвитку   і   становленні.   Вирішення  проблеми викличе інтенсифікацію і наукових напрямів.

Пропонований підхід є схожим на те, що намагалися зробити в
Радянському Союзі педологи. Але подібність ця більш зовнішня, настільки
протилежно-різним є суспільство, і настільки змінилася психологія
, як наука. Його реалізація, наголосимо, можлива, на наш погляд, на основі дійсного впровадження генетико-моделюючого методу наукового вирішення реальних проблем. 

Чому на впровадженні саме цього методу ми наголошуємо? Головне полягає в тому, що кожна з перерахованих (і не перерахованих проблем), так чи інакше є проблемою особистісною. Тобто – вона стосується не окремих компонентів існування людини, а цілісної особистості як такої. З іншого боку, проблема завжди існує в розвитку: вона має власні витоки, динаміку плину, тенденції завершення і весь цей процес протікання проблеми проходить в умовах фактичної єдності її (проблеми) з внутрішнім світом особистості, що розвивається. «Ухопити» цей плин, цю специфіку і єдність і дозволяє генетико-моделюючий метод.

Генетико-моделюючий метод має на меті вивчення самої цілісної особис­тості, що саморозвивається. Технологія методу (принцип єдності генетичної і експериментальної ліній розвитку) передбачає проведення дослідження в максимально природних умовах існуван­ня особистості і створення актуального простору реалізації самою особистістю численних можливостей моделювання власного розвитку та існування.

Жива істота, яка починається в материнському лоні, є споконвічно «плоть від плоті» твором двох людських істот. Соціальне (весь неосяжний досвід  поколінь, привласнений і сконцентрований у двох люблячих істотах – (батьках) Опредметнюється і втілюється в дивне створіння — нову біологічну істоту, але... не лише біологічну, а саме біосоціальну. Нужда двох, біосоціальна за природою, нужда їх один в одному і нужда у власному продовженні — творінні, породжує це творіння і продовжується в ньому, реалізуючись у різних потребах, і забезпечує, в тому числі, і те, що називається «вростанням в культуру». Нужда виступає і  носієм віковічного досвіду людини (і як біологічної, і як соціальної істоти)   водночас, вона є витоком особистісної активності – активатором, енергія якого ніколи не згасає, тому що вона втілюється і відновлюється у новому житті.

Коли ми спостерігаємо (досліджуємо) людську дитину в перший період існування після фізичного народження, наш чуттєвий досвід (або й експеримент) надає нам інформацію про окремі частини, їх взаємозв'язок, функціонування. При цьому щось дуже головне, суттєве, залишається поза нашим чуттєвим досвідом, але ми знаємо про це. Ми знаємо, що це — жива, людська істота, що в основі її існування — дія біосоціальної нужди, що вона, істота, вже зараз є втіленням всього природного і культурного досвіду і конкретно — своїх батьків, що вона готова стати особистістю, і ми можемо уявити, якою вона стане (і біологічно і соціально). Це знання — не менш реальне, ніж те, що ми отримуємо в чуттєві плані, воно просто — інше. І-В.Гете дуже давно назвав таке знання напрочуд вдало — «точна фантазія»: тобто, це наша вільна побудова, але вона нібито «не зовсім» вільна, оскільки є водночас і точною, адже грунтується на надійних емпіричних даних. Це є наше проектування цілісного об'єкта вивчення. Але ця «точна фантазія» не охоплюється існуючими у психології дослідницькими процедурами. Вона або «мається на увазі», або підмінюється якимись частковими поняттями — домислами, які, взагалі-то, ніякого відношення до об'єкта вивчення не мають. Це є феномен, перед яким психологія в усіх її напрямках і проявах завжди зупинялася, і заявляла, що далеко не все може бути дане в досвіді. Ми вважаємо інакше. Якщо чуттєвий досвід виявляється недостатнім у поясненні феномена особистості, немає смислу ні зупинятися, ні привчати думку до спекулятивних хитросплетінь. Треба подолати даний недолік шляхом розширення і якісної зміни досвіду. Підкреслимо: мова йде не лише про розширення (скільки б нових методик  і технік ми не застосовували, якщо вони виходять з існуючої парадигми  то нічим не допоможуть). Необхідна саме якісна зміна, тобто зовсім інший і новий досвід, який відповідав би сутності самого явища, що вивчається.

Уданому випадку суттєвим є єдність: природа — олюднена, людина — оприроднена. Сама ця фраза, звичайно, нічого не дає в пізнанні, але без неї ми не можемо йти далі, вона — точка відліку. Тому що олюднена природа і оприроднена людина — це є феномен (а не лише констатація), і як такий він має різні форми існування. Од­на з них — біосфера як єдність, а інша — людська істота як єдність. В останній ця єдність викликається і утримується нуждою, біосоціальною за своєю сутністю.

Набуття якісно нового досвіду вимагає нового методу дослідження, адек­ватного і об'єкту, і вихідним положенням. Це не може бути аналітичний метод, оскільки нужда як вихідна суперечлива єдність біологічного і соціального не розкладає, а створює, інтегрує цілісну особистість у процесі її онтогенезу. Отже, це має бути метод, який би моделював генезу особистості. Ми назвемо його — генетико-моделюючим, оскільки ця назва максимально відповідає його сутності.

Особистість є складною системою, що саморозвивається, тобто — сама моделює і реалізує власну генезу. Для того, щоб науково дослідити цей процес, а отже, й дослідити саму особистість, ми маємо створити такі способи і форми вивчення, які б не переривали й не зупиняли його штучно, а викликали, співіснували б із ним. В ідеалі — це є співіснування за принципом сполучальності: ми повинні дати змогу особистості (об'єкту вивчення) вільно функціонува­ти і розвиватися за власними законами, але водночас надавати їй керовано такі мож­ливості (природні і соціальні), які підлягають емпіричній фіксації і верифікації.

Генетико-моделюючий метод, як уже сказано, не є, власне, аналізом. Разом з тим, він, як і будь-який науковий метод, обов'язково має аналітичну складову. Не на підставі тільки даних чуттєвого досвіду, і не на підставі тільки емпіричного мислен­ня, а в результаті поєднання цих двох складових з третьою — «точною фантазією» (або — креативністю), ми повинні виокремити в цілісній особистості такі змістовні одиниці, які були б самостійними і самодостатніми, несли в собі всю цілісність і за­безпечували в своїй сукупності її (цілісності) саморозвиток і функціонування. Ос­таннє — головне і суттєве: «одиниця» системи, що саморозвивається і саморегу­люється, принципово відрізняється від тих «одиниць», що встановлювались в екс­периментально-генетичному методі. Образно і, разом з тим, абсолютно точно кажу­чи — вона має бути живою. Дотримання цього і буде означати відхід від редукції.

При цьому не слід забувати, що й сама особистість є дійсною «одиницею» існу­вання і розвитку людської психіки. І в цій своїй іпостасі вона далі не розкладається. Психіка людини — особистісна, і цей вираз означає, що будь-яке дослідження будь-якого часткового процесу чи явища буде адекватним лише тоді, коли це останнє розглядатиметься як змістовне відгалуження особистості, і лише тоді воно стане зрозумілим (зазначимо, що це не враховується в психології далі ніж декларація)

Нужда як суперечлива, рухлива і енергетична єдність біологічного і соціального втілення і можливість подальшого нескінченного втілення людського у людське те, що моделює і реалізує рух особистості, і є вихідною всезагальною одиницею носієм особистісної природи психіки людини. В своєму «розгортанні» нужда «зустрічається» із соціальними і біологічними факторами оточення людини і дає змістовні точки — одиниці тезаурусу особистості. Вони, ці одиниці, є і вузликами структури, і водночас — лініями розвитку особистості.

Існування (функціонування, розвиток) окремих ліній розвитку особисті (змістовних «вузликів» її структури) має, таким чином, досить жорстку подвійну обумовленість — детермінованість.

Всезагальний плин людської нужди «зустрічається» з факторами оточення (біологічними чи соціальними). Виникають відгалуження нужди — потреби, які реалізуючись, утворюють певні специфічні міжфункціональні системи, спеціалізуються, залишаючись при цьому частинами і носіями цілісності (аналогія з тканинами і органами людського організму). Так виникає диференціація інтегрованої єдності особистості.

Згідно нашої методологічної парадигми, застосування генетико-моделюючого методу дозволить, нарешті, «повернути людину в психологію», оскільки метод дає можливість проаналізувати і водночас інтегрувати те вихідне системостворювальне начало особистості, яким виступає нужда як унікальна єдність біологічного і соціального і їх активант. Розробка методу, таким чином, є першочерговою і найбільш актуальною проблемою. На даному етапі нами розроблені основні принципи його побудови і застосування.

Важливий принцип генетико-моделюючого методу дослідження  особистості відображає її відпочаткову природу. Це принцип єдності біологічною та соціального. Статус принципу наукового методу не дозволяє лише декларувати дану єдність, оскільки в цьому випадку він перестане бути принципом. Необхідно чітко усвідомити, що саме мається на увазі, що розуміється під єдністю?

Ми вважаємо, що складну суперечливу взаємодію біологічного і соціального є сенс розглядати у двох площинах — як фактори, що діють на особистість,  і як фактори, що утворюють особистість і забезпечують її існування і розвиток «зсередини». Перша площина аналізу являє собою взаємодію «особистість – навколишній світ». У ній дійсно можна деякою мірою виокремлювати власне біологічні (природні) і соціальні фактори.

Якщо ж розглядати біологічне і соціальне як внутрішнє, особистісне, слід виз­нати, що ми ніколи не маємо в цьому випадку їхньої окремості. Ми відступаємо від традиційного розгляду біологічного як спадкового і тілесного: «усередині» особистості біологічні і соціальні фактори не існують як окремі, кожен з них яв­ляє собою інобуття іншого. Будь-яка думка, образ, ідея, потреба неможлива по­за біологічними структурами і функціями організму. Так само вірним є і зворот­не — кожна тілесна структура, кожна біологічна функція людини - це є прояв людського єства, тобто це є те, що одвічно несе в собі як біологічне, так і соціальне втілення, і психосоматичні явища, які інтенсивно досліджуються су­часною наукою, є найкращим підтвердженням цього.

Принцип єдності біологічного і соціального відкриває дійсну сутнісну при­роду витоків активності особистості. Коли психологія твердить, що такими ви­токами є потреби, вона помиляється. Адже є дуже просте й доречне питання: а звідки виникають потреби? Крім того, дією потреб не можна пояснити саморух, саморозвиток тієї складної відкритої системи, якою є особистість.

Ми стверджуємо, що таке вихідне  першоджерело активності особистості насправді існує, і воно цілком підлягає науковому дослідженню. І це є нужда. В.В. Давидов зазначав, що нужда є глибинною основою потреби... Проблема по­лягає в тому, як ця нужда у людини перетворюється на відповідну потребу . Далі зазначається, що цього ще ніхто в психології не вивчав, і це правда. В.В.Давидов розглядає нужду в контексті діяльності (а не особистості), як її важливу складову, і зовсім не намагається аналізувати її психологічний зміст, зазначаючи, що це «дуже складна майбутня розмова...» .    Ми виходимо з того, що нужда є вихідним енергетичним началом особистості, біосоціальним за своєю природою. Онтогенез особистості починається значно раніше, ніж вона народжується фізично. Його початок — опредметнення – втілення нужд двох осіб, що люблять одна одну. Виникає нова форма існування нужди, яка (нужда) просто не може існувати без матеріального носія (принаймні, сучасна наука не знає іншого способу існування біосоціальної нужди, окрім існування її у якості соціобіологічного енергетичного підґрунтя особистості людини).

Дотримання принципу єдності біологічного й соціального в межах генетико-моделюючого методу означає вивчення онтогенезу від його дійсного початку, дослідження механізмів виникнення потреб із нужди. В цілому, це означає розгляд у будь-якому конкретно-психологічному дослідженні існування особистості як становлення здатної до саморозвитку вихідної біосоціальної єдності.

Наступним важливим принципом побудови генетико-моделюючого методу є принцип  креативності. «Зустрічі» нужди з численними і різноманітними об’єктами і явищами не просто породжують потреби, вони зумовлюють цілепокладання та розвиток власних і унікальних засобів досягнення цілей. Це є, фактично, творчість. Свого часу А. Адлер постулював наявність в особистості особливої інстанції — «креативного Я», яка забезпечує існування людини за власними цілями і бажаннями, сама здійснює формування своїх життєвих шляхів і стилів.

Саме в цьому сенсі ми вживаємо термін "креативність". Отже, мова йде про творчу унікальність особистості, яка пронизує весь її життєвий шлях. Уже сам по­чаток нової людини є нічим іншим, як результатом творчого акту опредметнення своєї нужди двома люблячими істотами. Вже сама по собі дана особистість є ре­зультатом і продуктом творчості. І нужда, втілена у ній, має величезний креативний потенціал, який виявляється в унікальності, гетерогенності, самоусвідом­ленні, самодостатності в цілому. Дійсна таємничість і загадкова унікальність людської свідомості полягає в її здатності до моделювання і самомоделювання. Са­ме це призводить, зокрема, до абсолютно своєрідного співвіднесення у свідомості минулого, сучасного і майбутнього. Свідомість самомоделюється, привласнюючи здібність, і моделює подальше існування людини.

Креативність є глибинною, первісною і абсолютно природною ознакою особис­тості - це є вища форма активності. Активність, яка створює і залишає слід, втілюєть­ся. З іншого боку, креативність означає прагнення виразити свій внутрішній світ. Ко­ли О.Ф. Лосєв називає вираження однією з атрибутивних ознак особистості, він чітко визначає, що це вираження насправді є одночасно і актом створення цього світу.

Дотриматися принципу креативності в аналізі (і в дослідженні) особистості означає "взяти" її існування в цілому, в її унікальній спрямованій єдності, в котрій вона лише й існує. І це означає реально врахувати багатозначність, неочікуваність і непередбачуваність особистості. З іншого боку, це означає відда­ти собі звіт у тому, що не все однозначне і прогнозоване. Усе, що ми намагаємо­ся отримати в сучасних експериментах, є, насправді, навіть не конкретним ви­падком, а справжнім артефактом. І в цьому - головний недолік досліджень в га­лузі психології особистості. Останнє ми вважаємо дуже важливим, перш за все, методично, і тому формулюємо наступний  принцип — рефлексивного реля­тивізму, який фіксує принципову неможливість встановлювати точні виміри і фіксувати остаточно вищі унікально-творчі вияви особистості.

Адже самодетермінація через власну нужду відкриває людині принципово ненасичувану і необмежувану можливість різноманітності буквально всіх проявів і властивостей. Наявність рефлексії як одного з найбільш цікавих і загадкових наслідків зустрічі нужди з життям людини робить це життя безмежно своєрідним, відкриває людині дійсну нескінченність ресурсів самозміни в кожний момент часу.

У цілому це явище є добре відомим: згадаймо хоча б наполегливе тверджен­ня Ф.М.Достоєвського про неосяжну глибину і непередбачуваність «дійсної, ґрунтовної особистості» кожної людини. Разом з тим, прагнення позитивної науки до прагматичного схематизування призводить до дуже спрощених уяв­лень щодо особистості людини. Принцип релятивізму (відносності) застерігає від схематизму і поверхових прогнозів — наші знання є обмеженими і завжди бу­дуть такими: ми надійно знаємо лише про наявність рефлексивно-творчого по­тенціалу людини і про безмежність його проявів. У зв'язку з цим відкривається дійсна обмеженість і несерйозність спроб схематизування чи моделювання осо­бистості. В зв'язку з цим же відкривається дійсна глибина страждань людини, якою маніпулюють, або яка сама маніпулює.

Водночас, принципи креативності і релятивізму відкривають дійсний зміст явища суб'єктності: нужда в онтогенезі ніби розгалужується. Частина її існує і функціонує так, як це було в ранньому дитинстві, як було на початку: поза во­лею даної людини забезпечується її життєздатність і плин життя в цілому. Інша «гілка» нужди спрямовується виключно на зустрічі з соціальним світом. Саме ці зустрічі породжують вищі психічні функції, ціле- покладання, пристрасність внутрішнього світу, креативність. Так народжується суб’єкт.

Останній принцип генетико-моделюючого методу дослідження особистості — єдність експериментальної і генетичної ліній розвитку. На наш погляд, це дуже суттєвий момент характеристики не лише нашого методу, а й загального стану речей у культурно-історичній теорії. Ще у роботі, яка, власне, й присвячу­валась розробці основних положень і методів дослідження, Л.С.Виготський геніально передбачав труднощі, пов'язані з тим, що вивчення психології вищої функції в її формуванні призводить до фундаментального (і сакраментального, між іншим) питання: чи так формується дана функція поза експериментально-генетичним методом, у «природних», так би мовити, умовах. Інши­ми словами: самі формуємо, і те, що формуємо, - те й вивчаємо. А як насправді, без нашого втручання? Гостроту цього питання, на жаль, не помітили його послідовники і учні. І даремно: психологія стала «формувальною», формуваль­ний експеримент і зараз є необхідним атрибутом дисертацій. Але ж, пам'ятаємо (?), наука повинна вивчати об'єкт за його логікою, а не власну логіку дослідни­ка в об'єкті, що ним же й створюється. Питання залишилось поза увагою, а наскільки ж воно загостриться, коли «в психологію повернеться людина»? Ад­же головним стане питання, на яке зараз просто ніхто не звертає увагу: коли у дитини штучно формується (і вивчається), скажімо, опосередковане запам'ято­вування способом «врощування – привласнення», сама дитина при цьому існує і розвивається як цілісність. Ми вивчаємо дискретний момент — як воно врощується, як привласнюється. А що відбувається при цьому з дитиною, з її інши­ми функціями і явищами? Постає кардинальне питання: а як це відбувається в інших дітей, у тих, у кого ніхто нічого не формує спеціально?

Саме цілісна особистість виходить на перший план у генетико-моделюючому дослідженні. І ми легко схиляємось до феноменологічного напряму, коли даємо собі звіт, що тут нічого «змоделювати» не можна, не пору­шивши філігранно тонкий процес самомоделювання і саморозвитку. Отже, зали­шається тільки опис? Ні, ми впевнені, що поєднання цієї «природно»-генетичної лінії розвитку з експериментальною можливе, але не шляхом формування — прив­ласнення здібностей, а шляхом створення в експерименті особливих умов розгор­тання і «уповільнення» становлення цілісних одиниць аналізу. Це має відбуватися на тлі різноманітних (але фіксованих) можливостей для самомоделювання.

Повернемось знову до Л.С.Виготського, який стверджував (і абсолютно справедливо), що новий концептуальний підхід вимагає нового, адекватного методу дослідження. Ми вважаємо, що генетико-моделюючий метод (у на­шому його розумінні) відбиває ті сутнісні ідеї, які ми намагаємося реалізувати у дослідженні особистості як цілісності, яка саморозвивається завдяки дії біосоціальної основи - нужди, що опредметнилася в даній особистості.

Згідно зі створеною нами оригінальною теоретичною парадигмою, в основі генези психології особистості лежить дія нужди як генетично вихідної одиниці розвит­ку і існування особистості. Являючи собою енергетично ємкий інформашйний потік, нужда специфічно з'єднує біологічні і соціальні детермінанти і вступає у виг­ляді довічної рушійної сили саморозвитку людської істоти — особистості.

Суперечливе єднання біологічного і соціального, свідомого і безсвідомого, що відбувається в «точці світу» — особистості, і забезпечує її динаміку, а отже — існування, породжує найбільш важливі, атрибутивні властивості особистості.

Постійний енергетичний плин нужди створює реальні передумови форму­вання самою особистістю власне реципрокних механізмів.

Новизна, навіть сміливість нашого погляду на генезу особистості полягає в тому, що ми свідомо приймаємо точку зору про те, що біологічне і соціальне в осо­бистості являють собою не співвідношення (як це зазвичай постулюється в сучасній науці), насправді ці дві фундаментальні детермінанти життя утворюють дійсну (не метафоричну лише!) єдність, і соціальне в онтогенезі людини стає біологічним. Це — кардинальна теза. Людські стосунки двох люблячих істот, сила нужди, що вияв­ляється в них, зустрічаються, опредметнюються і утворюють твір — нову істоту, біологічну за визначенням, оскільки вона — жива. Але вона породжена соціальни­ми стосунками, і це робить її людською живою істотою відпочатково. Вона відпочатково – диво (саме так назвав людську особистість О.Ф.Лосєв).

Внутрішній світ нової особистості, як перша похідна від енергетики з'єднання біологічного і соціального в нужді, являє собою живу і красиву карти­ну того, що може відбутися в результаті динамічних взаємодій і взаємопереходів біологічного і соціального. Так природа дійсно рефлексує себе (милується со­бою) в цьому диві, створеному нею...

Потенційно й актуально вже зародок людини, який є Твором двох соціаль­них істот, являє собою особистість в її інших специфічних формах існування. Якою б не була незвичною і суперечливою ця наша думка, ми наголошуємо на ній і з задоволенням відзначаємо, що вона збігається з тими емпіричними дани­ми, що їх, відносно раннього онтогенезу людини, отримала в останній час світо­ва біологія і медицина. Плідне з'єднання цих двох шляхів наукового пошуку – генетичної психології та біології людини — може призвести до дійсно рево­люційних зрушень у наших поглядах на людину, духовне, особистісне. Можли­во, ми ще раз переосмислимо природу релігійного світогляду, механізму творчості, вищі форми духовного досвіду.

І цілком логічно випливає проблема структури. Механістичність і недо­речність суперечок щодо того, чи має в дійсності особистість структуру, очевид­на: будь яка складна система обов'язково являє собою структуру, а оскільки осо­бистість — система, що саморозвиваєтсья, її структура протягом всього часу існування процесуально реалізується, забезпечуючи життєдгяльність людини і водночас набуваючи все більш розвинених, витончених форм. Нам дуже хотіло­ся подолати спрощений логіко-механістичний підхід до визначен­ня структури особистості. Підхід, відносно якого Г.Олпорт зауважив, що кожен дослідник штучно вносить до структури особистості будь-які психічні явиша, з тих, які йому більше «подобаються». Нам здається, що цю штучність долає од­на коротенька, але фундаментально значуща думка — структура особистості ви­никає, як своєрідне відображення світу, в якому доведеться жити...

Генетико-психологічний аналіз теорій особистості, урахування динамічної єдності біологічного і соціального як суперечливої одиниці.  особистості, що фіксується в нужді, дозволяє говорити про розробку реальних теоретичних підвалин генетичної моделі існування і психологічного зростання особистості. (Генетико-психологічна теорія існування і зростання особисті).

Сила нужди, як сила життя розгортається в часі і створює поперемінний плин домінування у функціонуванні індивіда то біологічного (яке стає сензитивним до соціальних впливів), то соціального (коли створюються і опосередковується  засоби), що і є дійсним механізмом розвитку особистості. Пояснимо це. Відпочатково біологічне створює соціальну готовність індивіда до побудови психологічних засобів, які стають одиницями свідомості, що морфологічно фіксуються, стаючи таким чином біологічним (або створюючи біологічне підґрунтя для соціального), і так продовжується вічно.

Нужда в продовженні роду та взаємодії з іншою людиною є творення самого себе та іншої істоти і виступає творчим проявом особистісного зростання.

Це прагнення до любові, особистісного продовження самого себе і живої диво-істоти є ключовим у генетичній психології.

Разом з тим, генетеко-моделюючий метод може бути на наш погляд, успішно і продуктивно застосований не лише для вирішення питань генезису як такого, але й інших проблем психології.

Зокрема і в першу чергу це стосується численнихі різноманітних форм взаємодії людини з оточенням. Так ми впевнені, що більшість прикладних досліджень проблем спілкування є малоефективним в зв’язку з тим, що вивчається лише поверховий шар цього складного процесу (поведінка, рольова та статусна взаємодія тощо). Розгляд даної проблематики через призму  принципів генетеко-моделюючого методу  (єдність біологічного і соціального, рефлексивний релятивізм, креативність) дозволяє побачити цей процес зовсім в іншому ракурсі. З одного боку, особистість завжди сама моделює і розвиває процес взаємодії, саморозвиваючись в ньому. Причому, це відбувається саме завжди,  навіть в умовах найбільшого авторитаризму і тиску. Так відбувається тому, що існує нескінченний потяг нужди до зустрічі з іншою людиною і її нуждою. Ці зустрічі призводять до виникнення особистісних переживань і змін внутрішнього світу індивіда. Це – перш за все. З іншого боку, взаємодія як правило проблемна, отже на соціальному рівні особистість практично завжди опиняється в ситуації, що вимагає креативності як відносно цілепокладання, так і стосовно формування засобів взаємодії. Ці внутрішні зміни в процесі спілкування і взаємодії є набагато важливішими і змістовнішими, ніж зовнішні. В свій час К. Лєвін говорив про «внутрішню» подію», стверджуючи і емпірично доводячи, що її переживання є набагато важливішим і продуктивнішим стосовно спілкування, ніж реагування на події і впливи зовнішні. Тож саме це коло проблем, на наш погляд має вивчатися для забезпеченя вирішення як наукових, так і суто прикладних питань.

Окремою і зовсім новою для психології проблемою є взаємодія людини з сучасними носіями інформації. З одного боку, наявність таких засобів, безумовно, відповідає сутності нужди людини, яку ми розглядаємо (нагадаємо) як єдиний енергетично – інформаційний феномен,  ненасичуваність якогого забезпечує постійний живий рух і саморозвиток людської істоти. З іншого боку, ефективне і адекватне використання таких носіїв вимагає серйозної готовності особистості як в біологічному, так і в соціальному плані. Мова йде про особистісну зрілість і сформованість життєвих планів. Людина опиняється перед безодньою інформації з найрізноманітніших напрямів і великою проблемою є утримання мети і завдань, що спонукали звернення до Інтернету. Адже, оформлення інформації спеціально є конкуруючим, спрямованим на відволікання суб’єкта на те, чи інше джерело.

З іншого боку, в таких носіях інформація подається дуже яскраво, наочно. Вона розкладається на різні складові частини і складається враження легкості і ефективності її засвоєння у порівнянні, скажімо, з таким носієм інформації, як книга. Однак – це хибний ефект. Адже при читанні книг у людини дуже активно працюють власні процеси – мислення, уяви, емоції, отже відбувається їх постійний саморозвиток: особистість у взаємодії з книгою завжди виступає як нероздільна цілісність. У випадках використання інтелекту, ця цілісність і обов’язковість розвитку, зазвичай порушується. Інформація подається у такому вигляді, який не вимагає психологічних зусиль її осягнення. Тож тут порушується, перш за все, принцип креативності, і отже – цілісність процесу саморозвитку особистості. Ми впевнені, що використання експериментального-генетичного методу в цій сфері буде результативним і дозволить зрозуміти дійсні психологічні механізми, які тут діють.

Екологія і психічне здоров'я.

Психологія взаємин соціальних груп і колективів (соціально-психологічний аспект).

Психологія формування лідерів. Структурні компоненти лідерів:

1.     Допитливість (любознательность);

2.     Творча особистість;

3.     Комунікабельність;

4.     Характер (мужність і правильний вибір);

5.     Сміливість;

6.     Переконання (як вогонь душі);

7.     Харизматичність;

8.     Компетентність;

9.     Здоровий глузд.

 

Повернутися на головну сторінку